Лісова подорож

Серед мальовничої природи, у місті Новограді-Волинському, народилася чудова дівчинка, на ймення Лариса. Вона була допитливою та обдарованою дитиною, адже в чотири роки вже вміла читати і поступово вивчила десять іноземних мов. У дитинстві дівчинка любила гратися зі старшим братиком Михайликом, чудово грала на фортепіано, вишивала, майструвала іграшки. У дев'ять років, написавши першого вірша "Надія", присвятила його своїй тітці, яку заслали до Сибіру. Ще змалку вона просила батьків називати її Лесею. Так і виник її псевдонім, яким у майбутньому вона підписувала свої твори, а "Українка", бо вона всією душею любила неньку-Україну.

Але біда не обійшла її стороною. Сталося так, що на Водохреща дівчинка намочила ноги. Відтоді почалася її боротьба за життя. Але це не завадило їй жити чудовим  життям.

Будинок майбутньої поетеси знаходився поблизу лісу, тому Лариса часто прогулювалася ним, вдихаючи аромат ніжних трав, милуючись красою рідного краю. Одного разу, проходячи біля лісу, який постійно її вабив, вона почула дивні звуки, ніби її хтось кликав. Вона прислухалась та побачила маленького Лісовичка.

- Привіт!

- Здрастуй. Я посланець з Лісового палацу, - представився Лісовичок.

- А де знаходиться цей палац?

- Ходімо зі мною. Я покажу тобі ворота до нього.

- Гаразд. Ходімо.

Лісовичок повів Ларису в глиб лісу. Виявилося, що там була чудова галявина, яку Лариса ніколи не помічала. На цій галявині стояли величезні ворота, які прикривали столітні дуби від людського ока.

Зайшовши в ці ворота, Лариса побачила чудовий замок, що був вкритий мохом, навколо нього росли дивовижні квіти. 

- Це так гарно!

- Так, тут і справді гарно. А тепер, ходімо, я познайомлю тебе з Мавкою - нашою принцесою.

      Вони зайшли до палацу. Усередині все було дерев'яне та було дуже багато рослин. 

- Привіт, Ларисо!

- Звідти ви знаєте моє ім'я?

- Я все знаю. Що ти хотіла? Чому прийшла сюди? – запитала Мавка.

- Насправді, я прийшла просто з цікавості. Мене надихають квіти, трави, сонце та вода на щось неймовірне. Мене щось вабить до Вас. Я наче на крилах…

- Ну, тоді я покажу тобі все тут.

Принцеса провела Ларису до Лісового палацу. Вони відпочивали біля ставка, пили чай із пахучих квітів та розповідали одне одному багато цікавих історій. Це видалась чудова прогулянка, яку Лариса запам’ятала надовго.

Після цієї зустрічі Лариса написала чудову драму-феєрію «Лісова пісня», що згодом стала шедевром світової класики.

Учениця 5 – Б класу

                                                                           ЗОШ № І-ІІІ ступенів №9

                                                                            Гордійчук Тетяна

Найкраще в людині — її душа

 

Воно приходить до нас щороку, сонцесяйне, заквітчане і дуже щире свято — день народження Лесі Українки. Приходить 25 лютого, коли стихають віхоли, коли сонечко своїм проміннячком тільки-но починає зігрівати змерзлу землю. Усе це нагадує, що настав день привітати найкращу людину у світі — Ларису Петрівну Косач.

Не треба приховувати в цей день добрих слів, не треба соромитися чистих сліз вдячності. Треба зібрати їх у щирий віночок подяки. Хіба вона на це не заслуговує?

У кожної людини біографія є одним із найсильніших джерел його твор­чості. Так і в Лесі Українки. Людина героїчної долі, великої душі та оптимізму, вона завжди була у вирі життя. У своїх віршах поетеса часто звертається до теми Батьківщини, рідної землі... Високе небо та палюче Звягельське сонце... Прекрасні пахучі квіти, які горять золотим вогнем, розкішні сливи та яблука. Ось що пам’я­тає з дитинства Лариса Петрівна Косач. Вона відчуває своє коріння, його родовід — від Случі, від великих і малих річок України, від її квітучих садів. Величальну рідній землі співає поетеса у своїх віршах, які близькі серцю кожного українця.

Поезія Лесі Українки дуже лірична і щира. Вона, наче мати, на­дихає нас на добрі вчинки, готує до натхненної праці задля своєї Батьків­щини, учить любити матінку-Україну так, як любила  її вона.

Твори талановитої письменниці з великою цікавістю читають усі покоління наших співвітчизників, бо в них — наше життя, наша історія, наша культура від найдавніших часів до сьогодення.

Учениця 6 – А класу

                                                                           ЗОШ № І-ІІІ ступенів №9

                                                                            Міскевич Тетяна

Безсмертна Леся

Минають дні, роки, століття…  Час не підвладний людині, його нікому не зупинити… Народжуються і, на жаль, помирають люди, лишаючи по собі різні спогади в серцях рідних.   Але є ті, пам'ять про кого живе у віках. Це наші геніальні письменники, що прославили рідну Україну на весь світ. Серед них і наша видатна землячка – Леся Українка.

Доля її не була безхмарною. Захворівши в дитинстві, поетеса змушена була все життя долати тяжку недугу, вести, за її словами, "тридцятилітню війну" з хворобою.  Не судилося їй особистого щастя, палкого взаємного кохання, щастя материнства. Не здійснилася мрія стати піаністкою, хоч  Лесі  Українці пророкували блискуче майбутнє.  Жорстока хвороба змусила перервати захоплення  музикою. З болем прощалася вона з інструментом , якому звикла виливати свої радощі й жалі.  Але за всі страждання і втрати Леся Українка була обдарована Богом великим поетичним талантом, який вона віддала українському народові.

Леся Українка змушена була часто подорожувати. Змучена нападами хвороби, покидала Україну, спершу ненадовго, а потім усе частіше й частіше. Наприкінці життя взагалі оселитися  в сонячній Грузії.  Але  думками вона завжди линула в Україну.  У рідний куточок, де народилася, де минуло її дитинство. Про це свідчать численні  поезії - згадки про милу  країну з її чудовими краєвидами,  розкішними правічними лісами, де блукають дивні казкові істоти.

Ми споруджуємо  пам'ятники Лесі Українці,  влаштовуємо урочисті концерти на її честь і віримо, що  дух поетеси  завжди присутній серед нас.  Жінка-борець, жінка, яка "в серці має те, що не вмирає".  Вона залишила нам свій найцінніший скарб – ніжне, ніби музика,  своє чисте слово.

Учениця 7 – А класу

                                                                           ЗОШ № І-ІІІ ступенів №9

                                                                                Поліщук Карина

Душа Лесі Українки завжди у цвітінні

 

Найголовніші індивідуальні ознаки народу - це його мова, літерату­ра, мистецтво, пісні, усна творчість. Моя рідна Житомирщина  багата на традиції і добрі починання. Її лі­тературна слава сягає далеко за межі нашої держави. Любов до рідної мови, любов до своєї Батьківщини — поняття невід­дільні одне від одного, вони завжди живуть у серцях людей, які шанують історію власного народу, його культуру. Мабуть, не було жодного видат­ного письменника чи поета, який би не висловив любові до рідної мови і своєї тривоги за її долю.

Як сильно Леся Українка любила свій народ, свій рідний край… Як глибоко вже в юності замислювалася про свій обов’язок перед народом, свідчить одна з найяскравіших поезій збірки «На крилах пісень».  Коли я слухаю вірші, затамовую подих, і уявляю незабутню україн­ську поетесу Ларису Петрівну Косач... Ніжну, щиру, з любов’ю в серці й мукою в душі. Тонкий лірик, що співала про одвічне кохання, про не­згасну любов до свого народу, про вічну хвалу життю. Співала інколи за неможливих для лірики, для творчості взагалі, обставин, бо коли хвороба перемагає, тоді замовкає муза. А Леся Українка усе ж співала… Вона любила епітет «со­лов’їний» — солов’їні далі, солов’їна пісня, її саму теж часто звали соловейком.

Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждан­ня, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення. Пройшовши через це, вона стає мудрою, бо пізнає зміст свого буття. А якщо й загине, то краплинка мудрості, придбана у цій бо­ротьбі, залишиться людям.

Поезія Лесі Українки змушує нас пильніше вдивлятися в чарівну красу українських ландшафтів, вивчати усну народну творчість, вона надихає читача на роздуми, на філософське осмислення життя. У своєму творчому доробку поетеса часто звертається до народнопісенної творчості. Дійові особи українського фольклору — місяць і сонце, річка й поле, море й хмари, ластівка й лелека — у творах  виступають, наче живі істоти, підвладні волі поета. Ліричний герой її поезій висловлює думи й почуття самої письменниці.

Ці думки Лесі Українки актуальні і в наш час, коли український народ виборов свою державність і здобув право будувати власне майбутнє.

Учениця 8 – А класу

                                                                           ЗОШ № І-ІІІ ступенів №9

                                                                            Поплавська Марія

Твоє ім’я лунає крізь століття

 

Кожен народ  має своїх геніальних майстрів слова, якими пишається та захоплюється.  Адже вони не тільки збагатили нашу літературу, але й уславили її серед інших літератур світу.

Особисто для мене найріднішою є Леся Українка, адже з гордістю можу сказати, що через багато-багато років  я з’явилася на світ у тому ж древньому місті над Случчю, що й Леся.

 Леся Українка нерозривно пов’язана з нашим містом. Адже саме тут вона народилася, зробила перші кроки, знайшла перших друзів.   А головне – була здорова та щаслива. То вже потім з’явилася ота страшна хвороба, з якою поетеса змушена була вести  затяжну тридцятилітню  війну. Але ніщо не змогло зломити її дух.  Леся Українка мужньо долала всі перешкоди на своєму шляху, а свої фізичні страждання та душевний біль перетворювала на поетичні рядки, сповнені оптимізму та віри в щасливе майбутнє.

Не дивно, що ім’я Лесі Українки оточене такою любов’ю  та повагою в рідному місті. При в’їзді в місто встановлено пам’ятний знак: «Місто Новоград-Волинський — батьківщина Лесі Українки». А в Літературно-меморіальному музеї Лесі Українки та Музеї родини Косачів часто  збираються шанувальники її творчості.  Ім’я Лесі  лине у головній пісні міста — Гімні, а на центральній площі міста височить пам’ятник поетесі.  

Я вірю, що ім’я моєї землячки буде жити вічно. І ще не одне покоління буде вчитися на її творах, як любити рідний край, звеличати свою Батьківщину.

Учениця 9 – Б класу

                                                                           ЗОШ № І-ІІІ ступенів №9

                                                                                Шеремет Діна

Акорди на честь доброго, справедливого, мудрого

 

Людина і природа, вічне і тлінне, вірність коханню, як вірність найкращому в собі, талант і буденність… Леся Українка розуміла цю істину -  і перед очима живими картинами поставали чудові місячні ночі, лісові хащі, глибини прозорої води, лугові тумани. І вся лісова, водяна, польова сила прийшла до неї,  щоб письменниця увіковічнила її, дала безсмертя. Фольклорні образи та сюжети у творах поетеси дають можливість пошуку відповіді на запитання: для чого живе людина? Гарну відповідь дає героїня драми - феєрії «Лісова пісня». Мавка - це ідеал людини майбутнього, це уособлення всього прекрасного, що тільки може бути в людському житті. Такі люди безслідно не зникають, вони невмирущі. І справді, народ складає про них легенди, які передаються з уст в уста. Леся Українка з дитинства виносила в серці образи таких героїв, щоб потім обезсмертнити їх у своїх творах.

Такі як Мавка житимуть вічно. Що ж робить їх безсмертними? Насамперед чисте кохання і розуміння того, що вони потрібні людям. Їх волелюбність і віра в перемогу всього найкращого в житті,- віра, яка допомагає жити. Ми віримо, що життя не можна вбити, як не можна вбити вічно живий поклик людини до волі, до щастя, до краси, які живуть мільйони років і житимуть вічно. Така віра ніколи не вмре.

Переважна більшість героїв поетеси є символом ідеальної, гармонійної людини, яка узгоджує свої проблеми із законами природи, пізнає світ через своє «я», живе любов'ю до людини і здатна на самопожертву в її ім'я. Вони  мають в серці те, що не вмирає. Бореться за себе, за своє місце серед людей, за утвердження серед них краси.

Хочеться повернутись до драми «Лісова пісня», а саме до образу Лукаша. Лісовик перетворив його на Вовкулаку. Цим символічним епізодом письменниця увиразнює народні погляди на людину: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною. Але ж людина має в собі сили завжди, щоб з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу - через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання, сприйняття і добротворення. Пройшовши через таке очищення, вона стає мудрою, бо пізнає смисл свого буття. А якщо й загине, то краплина мудрості, придбана в цій боротьбі, залишається людям.

Гортаю сторінки книжки і погляд зупиняється на прекрасній пейзажній картині «Хвиля», де Леся змальовує мінливу морську хвилю -  то гучну, світлу і сильну, то смутну, каламутну. Бурхлива уява поетеси зазирає на дно моря, де хвиля «колише молюски», кладе фарби на коралі, береже скарби моря, то виринає грайливо й плюскочеться між сестер.

 

Знаємо, що особливо поетеса любила весну, як пору відродження природи, оновлення, надії. Тому лірична героїня її поезії стояла і «слухала весну», яка їй «багато говорила», співала пісні про любов, молодість, радощі й мрії.

Жінка, смертельно зранена жінка плакала віршами, як виплакав свого часу Іван Франко в «Зів'ялому листі» свій біль і самотність.

У поезіях «Уста говорять: «Навіки згинув!..» нема хитросплетінь думок, нема екстравагантності образів. Вони прекрасні щирістю почуття й глибиною туги.

Крилатими стали слова:

«Ні, я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає!»

У цих рядках звучить акорд на честь доброго, справедливого переможця. І цей переможець -  людина мудра, добра, гармонійна, що в леті за своїм щастям постійно б'ється зі злом, радіє і страждає, падає і підіймається, гине і воскресає, але летить і тільки - до краси .

Учениця 10 – А класу

                                                                           ЗОШ № І-ІІІ ступенів №9

                                                                            Побережець Вікторія

Живий поклик до щастя, любові, краси

 

Напевно, за всесвітню шану і популярність доля людини вимагає якусь плату. А мою землячку, Лесю Українку, вона змусила пройти через такі випробування, які мені і в найстрашнішому сні не присняться. Саме тому вона є моїм ідеалом, моєю музою та натхненням, яке підштовхує рухатись далі та допомагає знайти промінчик світла в найтемніший та похмурий час життя. «Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі». Ці золоті слова наша поетеса доводить своїм власним прикладом.

Кожний удар долі Леся приймала сміливо, утримуючись на ногах: заслання любої тітки до Сибіру, жахлива хвороба, необхідність покидати Батьківщину задля лікування і трагедію нещасного та невзаємного кохання, яке так і рвало на шматки молоде дівоче серце.

Сергій Мержинський залишив Лесю на самоті з її почуттями , не відповідаючи взаємністю. Вони проводили багато часу разом. Леся була поруч навіть тоді, коли він захворів, була змушена писати листи до його коханої жінки і відправляти їх. Мені  страшно уявити ту біль грудях , коли вона робила це.  Найстрашніше для мене те, що не лише її тіло страждало,  а й прекрасна та вразлива душа.

Я заздрю Лесі, її вмінню палко любити, так віддано й чисто. Безліч віршів високого почуття викликають у мене сльози на очах, усякий раз, як повертаюсь до них. Я дивуюсь її вмінню присвятити себе комусь і чомусь. У кожну літеру та гру на прекрасному фортепіано вкладено не просто частинку душі, серця, а й усю себе. Інструмент був її коханням та одним із тих важких мук, які підкидало їй життя.

Я вдячна цій неймовірній людині за почуття, які   переживаю, поринаючи у її творчість в інтимній аурі моєї кімнати.

 

Але ті почуття, які в мені пробудила п'єса «Лісова пісня», перебуваючи в театрі, не можна передати словами. Саме через Лесю Українку я почала так сильно кохати та віддаватися мистецтву. Вона -  образ сильної та незламної натури. Вона є поєднанням ніжної та тендітної жіночності  з кам'яним та витривалим характером. На мою думку, ідеалу більшого за Лесю не існує.

Я вдячна людям міста Новограда-Волиського, моїм дорогим землякам, які бережуть пам'ять та вшановують ім'я Лесі Українки. На її честь проходить у місті багато різних заходів величезного розмаху. Кожного разу мене вражала атмосфера людяності , добра, краси, справедливості, об'єднаності в одне ціле під назвою «Жива вічно».

 

Саме тому хочу завершити твір моєю найулюбленішою цитатою Лесі Українки, яка допомагає встати на ноги, коли «падаю», і повертає віру у власні сили, у власну жіночність,  дозволяючи  не боятись бути собою та любити кожною частинкою тіла та душі: «Усі жінки, коли вони кохають». І мені здається, що кохають не тільки людину, а й кожну справу, за яку беруться, усе добре, рідне, близьке й дороге.

Учениця 11 – А класу

                                                                           ЗОШ № І-ІІІ ступенів №9

                                                                            Гвоздік Олександра